?

Log in

entries friends calendar profile Моя музыка Previous Previous
Индус_trialьний журнал
А вот просто так...
Главная страница | Azureset.ru
Главная страница | Codemodule.ru
Главная страница | Codewire.ru
Главная страница | Bitscript.ru
Главная страница | Bronzesystem.ru
Главная страница | Bronzecode.ru
Главная страница | Bronzetoken.ru
Главная страница | Copperbit.ru
Главная страница | Codebit.ru
Главная страница | Codetag.ru
Главная страница | Buzzstate.ru
Главная страница | Bronzeload.ru
Главная страница | Codestate.ru
Главная страница | Bronzetag.ru
Главная страница | Bronzescript.ru
Главная страница | Сodespan.ru
Главная страница | Azureserver.ru
Главная страница | Buzzserver.ru
Главная страница | Bronzeunit.ru
Главная страница | Coppercode.ru
Главная страница | Copperbase.ru
Главная страница | Bronzemodule.ru
Главная страница | Bittoken.ru
Главная страница | Buzzcode.ru
Главная страница | Codeology.ru
Главная страница | Buzzbase.ru
Главная страница | Buzzunit.ru
Главная страница | Bittag.ru
Главная страница | Buzzsystem.ru

Зараз грає: Chromatics - Birds of Paradise | Powered by Last.fm

Прокоментувати
Берроуз "Джанки":
Один  из  самых  распостраненных вопросов:  "Почему  человек становится наркоманом?" Ответ предельно  прост - обычно он не  рассчитывает, что станет им.  Невозможно  однажды  встать  утром  с  постели  и  сразу  решить  стать наркоманом. Чтобы хоть как-нибудь  сесть с полного чистяка, надо ширяться по крайней мере три месяца, дважды  в день. И никогда по настоящему не узнаешь,
что такое морфяная ломка, пока не пройдешь  через несколько  подсадок. Я пер до первого привыкания аж полгода, да и  тогда отходняк был довольно  слабым. 
Думаю не будет преувеличением сказать - требуется около года и несколько сот иньекций, чтобы тот или иной субъект состоялся как наркоман.

Tags:

2 коментарі or Прокоментувати
якого хуя!
ніхто навіть на йоту навіть елементарно не готовий підтримати мої починання. невже я настільки асоціальний чи всі мої починання повна хуїта? навіть якщо починання хуїта, то це, наприклад, не заважає тупокісам підтримувати інших тупокіс, коли вони під фоткою, де видно два ряди вус і сузір*я прищів, писати: "ти наче все життя фотомоделлю працюєш"
ну, і де ж солідарність?
коротше, нахуй соціум
2 коментарі or Прокоментувати
 

Усе частіше чую повні розчарування відгуки про могилянку. Це й відгуки викладачів, і однокурсників, і магістрів. Для мене цей рік також став роком тотального розчарування як в Україні, так і могилянці. Хочете вірте, а хочете ні, але ще на початку того року ми жартували, що могиляка – це якийсь острівець адекватності в цій химерній країні. Певно, наврочили. У цьому пості я не напишу нічого цікавого, просто підсумую загальні речі.

 

Згадаємо, як це було

Збій, очевидно, почався з переходу на семестрову систему. Цю зміну ініціювали згори, від Табачника. Квіт сказав, що цього не буде, а наступного дня на Вченій Раді проголосували за перехід. Після цього я дуже засумнівався в тому, чи нас, узагалі, помічають, бо це рішення прийняли попри студентські протести й зауважили: не вашого ума діло. Проігнорували будь-які пропозиції, а потім ще й змусили СК провести ганебне голосування по-білоруськи: ви за семестрову систему №1 чи за семестрову систему №2. Мабуть, це гарно виглядало в звіті про проведене реформування.

Потім, під час літніх канікул, Азаров подав ідею про перехід Могилянки під керівництво Табачника. Головна преференція, а саме реальна автономність нашого вишу, була втрачена. Наступного дня пройшла звістка, що адміністрація виступатиме перед студентами. Зібралося нас декількома гуртами чоловік 20. Із журналістами різних каналів – 30. А Квіт прокоментував це так: «Нічого страшного, у Могилянки й так давно нема автономії». Чудова позиція.

Далі сталися цікаві кадрові ротації на кафедрах. Не коментуватиму, бо знайдуть мене та й вб’ють. Єдине, що мене смішить, то це те, що Пашков, – людина, яка не може зв’язати два слова до купи,  – завкафедри екології.

 

Гроші

Це так, загальнополітичні речі. Про розбазарювання грошей нема чого казати. Виявилося, що фонду Відродження мало (читайте звіти), тому треба качати зі студентів більше. Ввели платні послуги (ледь не кожний студент залишив у бібліотеці пені на декілька гарних книжок; думаєте, це студенти такі не пунктуальні… а що вдієш, коли береш книжку на 2 тижні, а її строк може непомітно скоротитися вдвічі), тепер студенти ще й муситимуть платити за все втридорога в гуртожитках (маєш ноут давай 100 гривень). Те, як нам нараховують стипендії – наймістичніша річ. Дарма я відшукав формулу, прописану в законі. Могилянка ще й на гроші мене прокинула.

 

Викладачі

Найжахливіше, що могло статися з могилянкою, це зміна атмосфери. Чи то моя віра була такою сильною, чи справді вона зникла в ці роки. «Якщо ви думаєте, що викладачі існують для студентів, то ви глибоко-глибоко помиляєтеся», - ось фраза, яку сказав Моренець студенту, який смів подати скаргу на викладача. На захисті курсових я не зміг не розчаруватися в кожному з викладачів. Ті, хто здавався мені відкритими людьми, виявилися маленькими, злісними й пафосними. Утім, це не про всіх викладачів. Інші все ж уміють тримати poker face, або й справді не вважають, що студентам варто пам’ятати, що найближчі 20 років вони лайно для науки, старших колег і цілого світу, загалом. Я писав свою роботу з відчуттям болю, бо мені було прикро, що я повірив, немов я можу написати цікаву річ, але на кафедрі і курсова, і дипломна, і магістерська сприймається як папірець. Воно нікому не треба. Це кажуть прямо, у найкращому випадку – просто демонструють байдужість. Їм байдуже хто ви, що ви. Вони не для вас. Вони для себе. Вони навіть не знають, що живуть з грошей контрактників і податків. Історія Остапа Степанюка виявляє реальні взаємовідносини студента-викладача в могилянці. Зрозуміло, що всі ці люди не ставлять за мету вчити, у них немає планів на вас.

Я можу себе вмотивувати на вивчення будь-якого курсу, але викладачі, стандартна міна яких снобічна роздратованість, не викликають довіри. Я вже почав шукати причину в собі. Думав: ну чому я вважаю, що вони ВСІ такі обмежені, такі вульгарні, мають стільки недоліків. Чесно, намагався шукати позитивні сторони цих людей, вони ж їх мають. Але від цього не краще, не вдається зродити повагу до викладача, коли її немає до студента. Не сумнівайтеся, у більшості з них думка: «Які ж вони тупі», у деяких вона злітає з вуст. От так ми й застрягли в обопільній глупоті.

 

П.С.

Брюховецький рік тому, після скасування автономії, писав з Америки листи, що Могилянка стерпіла й не таке, і це стерпить. Він помилився. Коли риторика про поганого Табачника вичерпала себе, стало зрозуміло, що проблема не там, а тут, у могилянці. І вихід лише один, на ньому написано навіть не EXIT, а QUIT.

2 коментарі or Прокоментувати

Tags:

Прокоментувати
із сайту про качків:
ребят,у мя такая проблема...я вчера посмотрел *Рэмбо - первая кровь* и решил что мне тоже пора подкачаться.Пришел в зал,навесил на штангу много блинов,даже гирю повесил,думал сразу мышца вылезет...вобщем меня придавило и я щас лежу под штангой..подскажите что мне делать а то шатнга очень неприятно давит мне на грудь =(

если кто может приходите в зал,помогите выжать,а то мне сегодня еще присяды делать =(

Tags:

Прокоментувати
Прокоментувати

Tags: ,

Прокоментувати
 Людині ж потрібна мотивація. А яку мотивацію можна зловити науковцю тепер?

Грошова
Можна отримувати хороші гроші, якщо піти в рекламу, стоматологію чи хірургію. Всі жруть і хворіють від того, що жруть. От тому це прибутково. Гроші інтелектуальною працею, типу гуманітаристика - куди там. Бідні науковці пишуть для бідних науковців. І так весь час. Ніхто їх не підтримує, тим паче, зараз - навіщо. Попрацював, сам заплатив за публікацію, прочитав лекції десь - усе, гроші свої ж повернув і маєш титлу. Але не треба думати, що гуманітарій-науковець потрібен тільки іншим гуманітаріям. Без цього б усе давно задерев*яніло. Не було б кому рекламувати - і так би жрали, що подають.
Єдиний вихід - сісти на гранти, як це зробила частина псевдоінтелектуалів з українських учених. Їхня псевдоінтелектуальність полягає в тому, що вони переписують чужі думки більш складним текстом і видають це як одкровення. На це можуть купитися тільки лохи. 

Статусна
Без грошової ця мотивація має бути ідеальною. Але український науковець потрапляє в заміс із совками та учнями совків і йому нема чого робити між ними. Вони не зрозуміють одне одного. Вони одне одному не потрібні й заважають. Чим розумніший науковець, тим йому гірше. Тим вищі до нього вимоги (читати: заздрість), тим запальніша риторика в його бік.
 Є українські запальні горе-вчені, які вибудовують власний статус на хєзанні інших. Згорають бідні, так хочуть довести чужу неправоту. Ще й у яких  фундаментальних питаннях... Треба модернізм вважати явищем діахронічним, чи ні. Ставити дефіс після префікса пост, чи ні. Та й таке інше

Енергетична
Науковець може стати викладачем. Хтось буде дівчат чіпляти, хтось кайфувати від спілкування, а хтось - страждати. До останніх часто належать викладачі-нездари та вчителі шкіл. Це хороша мотивація тим, хто любить домінувати, відчувати себе авторитетом і говорити-балакати. Але це й потребує навичок володіння залом. От тільки деякі викладачі, будучи людьми-дибілами, вважають своїх слухачів дибілами, від чого й страждають.

Егоїстична
В реальних українських умовах, коли науковця соціально визнають, але зрідка винагородять, можна ще глибоко в душі жити думкою про власну крутість і знання. Кожний український вчений, який не сів на гршовий мішок, має взяти шлях Селінджер -  утекти в ліс і попросити нікого не казати де він. Усе одно, скільки не кажи, не зрозуміють тебе й не вмотивують.

Tags:

1 коментар or Прокоментувати
Сьогодні згадував про колишню гімназію, постфактумом ясно, шо я вчився три роки в справжньому совєцкому союзі з "доповідними на ім*я директора", стукачами зі своїх, парткомом (стара пофарбована в червоне викладачка російської), виконавцями на місцях - викладачами та, звісно, 5% дисидентів, серед яких був і я. Пригадую історію, коли я три місяці "викликався на місяць" до "парткому" й мусив пояснювати на засіданні інсценованого суда, чому я кинув яблуко з кораблика.
Кинув, бо воно підкотилося звідкись мені до ніг. Так, воно мені заважало. Так, воно було приречене згнити за бортом. 
Шкода, що я не можу поки повернути гімназії всі благі речі, але я "пронесу їх крізь століття".
6 коментарів or Прокоментувати